Метки

, , ,

поцелуй Иуды

Поцелуй Иуды

«…Таїнства УАПЦ та УПЦ Київського патріархату не дійсні, поскільки священннослужителі цих «церков» не мають благодаті священства. Отже, люди не хрещені, не вінчані, на сповіді їм не прощені гріхи…

…Кожна «служба», що чиниться нині Філаретом, — це накликання гніву Божого на нашу багатостраждальну Батьківщину. Кожне «таїнство», кощунно зроблене ним або його лжеєпископами і лжесвящениками, недійсне і неспасительне, тому що відводить людину ще далі від Бога, веде до вічної загибелі…»

Киприан Карфагенский«Ворог винайшов єресі і розколи, щоб зруйнувати віру, спаплюжити істину, розірвати єдність. Служителі єресі пропагандують віроломство під виглядом віри, антихриста під іменем Христа і, прикриваючи неправду правдоподібністю, витонченою хитрістю, затуманюють істину. Якої дотримується єдності, яку любов береже, або про яку любов мріє той, хто, підкорившись пориву розбрату, розсікає Церкву, руйнує віру, обурює світ, викорінює любов, опоганює Таїнство?» СВ.КІПРІЯН КАРФАГЕНСЬКИЙ

Сьогодні нецерковні люди дивуються: «чому немає єдності серед православних на Україні і чому у нас немає своєї незалежної церкви»? Цими питаннями вони виявляють або свою некомпетентність в тих питаннях, про які хочуть висловити свою думку, або свою предвзятість до Православної Церкви. Такі люди не можуть відповісти на питання: «Скільки в нашій церкві є таїнств?» — а тим більше щось розказати про те чи інше таїнство, але беруться судити церковну ієрархію. Свої думки вони формують під впливом засобів масової інформації і не хочуть заглянути у «Закон божий», а священнослужителів звинувачують у політиці. Тому спершу нагадаємо про Православні таїнства, без чого будь-які пояснення стануть незрозумілими.

СвященствоТаїнства хрещення, миропомазання, причастя, покаяння та єлеосвячення стосуються життя кожного християнина. Крім них, встановлені ще два таїнства, якими благословляється вступ на особливий життєвий шлях. Таїнство священства здійснюється над людиною, котра стає священнослужителем і дістає особливу благодать для того, щоб відправляти богослужіння і таїнства для інших людей.

Священнослужителі бувають трьох ступенів. Найвищий ступінь — єпископи, котрі є наступниками апостолів, керують церквами і можуть здійснювати всі Таїнства. Залежно від того, яке місце він займає і яким округом керує, єпископ може бути — єпископом, архієпископом, митрополитом або патріархом, але все це є різні назви того ж сану єпископа.

Другий ступінь священства — це священик, котрий може здійснювати всі Таїнства, крім священства.

Молодший ступінь священства — це диякон, котрий сам Таїнств відправляти не може, а допомагає священикові під час їх здійснення.

Під час таїнства священства єпископ, за Літургією, покладає руки на голову того, кого посвячує, і читає особливу молитву, потім того, кого висвячують, одягають в одяг, належний його сану. Священнослужителі віддають усе своє життя служінню Богові та людям, вони дістали благодать через апостолів від Самого Господа нашого Іісуса Христа, і ми завжди повинні ставитися до них з особливою любов’ю та повагою.

Слід застерегти християн від так званих «православних церков»: «Київського патріархату» та «Української автокефальної православної церкви». Першою була заснована «автокефальна церква» 1 жовтня 1921 р. у соборі Святої Софії в Києві. Незважаючи на запрошення ініціаторів, жодний православний єпископ не з’являвся на цей «всеукраїнський собор». Присутніми були тільки 30 священиків, 12 дияконів та миряни. Тоді вони, щоб заснувати «незалежну від Москви» УАПЦ, вирішили відмовитися від святих канонів Православної Церкви. Згідно 1 правила Святих Апостолів «єпископа поставляють два або три єпископа». Першого ж «митрополита» УАПЦ Василя Липківського «висвятили» священики, а він відразу «рукоположив» ще двох єпископів. Тому народ став називати їх «самосвятами». Таких «єпископів» до 1926р. налічувалося вже 28, але коли почалися сталінські репресії, то деякі з них перейшли до «обновленців», деякі — на світську роботу, деякі втекли за кордон. Одним із тих «самосвятів» був Мстислав (Скрипник), єпископ УАПЦ із США.

В 1989 р. «автокефальна церква» відновилася в Україні і 30 жовтня УАПЦ обрали Мстислава Скрипника своїм зверхником, а 19 жовтня 1990 р. його зробили «патріархом» УАПЦ.

Пан Денисенко в своїх інтерв’ю за останній час різним ЗМІ постійно нагадує, що його структура повністю тотожна з УАПЦ і між ними немає ніякої різниці, немає ніяких проблем канонічного порядку, які б їх розділяли. Дійсно, його псевдоцерква, а точніше політичне угрупування і УАПЦ як близнюки-брати: обидві виникли з грубим порушенням віковічних церковних традицій і установ, а тому церквами можуть називатися хіба що умовно. Усе це колишній митрополит Київський добре знає, і сьогодні він має усвідомлювати, що насправді являють собою він та його організація.

Ми процитуємо думку самого Філарета, висловлену ним на пресконференції у жовтні 1990 Раскольникроку з приводу УАПЦ, а значить і з приводу себе сьогоднішнього: «Так звана УАПЦ не має канонічної спадкоємності з Київською митрополією… Вона не має зв’язку ні з Київською митрополією, ні з одним Православним Патріархатом… Тому я вважаю, що УАПЦ дійсно незалежна, але незалежна від усього Православ’я. Це та суха гілка, котра відломилася від живого дерева нашої віри. Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії, які звершують священики і єпископи цієї «церкви», — неблагодатні… його назва (Мстислава. — Ред.) — Патріарх Київський і всієї України — це насмішка над Церквою, тому що ніхто не може сам собі присвоювати вище достоїнство. УАПЦ самочинно звела себе в достоїнство Патріархату… Віруючих так званої УАПЦ ми закликаємо дотримуватись церковних канонів і не розривати Православну Церкву в Україні на дві частини… Уже втретє в історії XX століття виникає ця «церква», і кожен раз вона засихає, як відламана гілка, тому що в неї немає благодаті Божої, яка живить істинну Церкву» (Православний вісник. — 1991 р., № 1. — с. 10—13). Хотілося б, щоб сьогоднішній «патріарх Філарет» не забував своєї ж характеристики тринадцятирічної давнини, а якщо він чомусь призабув, що насправді являє собою УАПЦ (а разом з нею і її копія — УПЦ КП), то нехай процитовані нами його думки будуть сьогодні свідченням безпринципності та лицемірства нинішнього лідера української православної схизми.

Тож давайте, дорогі співвітчизники, поміркуємо, чи може така людина бути Предстоятелем Церкви?

УПЦ Київського патріархату «утворилася» завдяки об’єднанню деяких «єпископів» УАПЦ і позбавленого сану за особисті гріхи та церковні порушення колишнього митрополита Філарета (Денисенко) 25 червня 1992 р. .І ще до цього на архієрейському Соборі 1-3 квітня 1992 р. у Москві митрополит Філарет, визнавши свою провину у розповсюдженні спокуси в Україні, перед Хрестом, Євангелією та всім єпископатом РПЦ, пообіцяв після повернення в Україну здати повноваження новому обранцеві Архієрейського собору УПЦ, який скличе у Києві. Поскільки Українська Православна Церква на той час уже була самостійна в управлінні. Але українські архієреї попереджали, що він може обманути, і Патріарх запитав Філарета при всіх ще раз. І тоді Філарет не без роздратованості відповів (цитуємо по збереженому аудіозапису): «Мы ведь христиане. Сказано в Писаний «да будет слово ваше да — да, нет — нет, а все остальное от лукавого». Адже це було сказано під час Собору Церкви, де головує Христос, а керує Дух Святий. Коли він це не виконав, ставши клятвопорушником, єпископи УПЦ, зібравшись ЗО квітня в Житомирі, висловили йому недовіру, а на Архієрейському соборі у Харкові митрополита Філарета було усунуто з Київської митрополії і заборонено в священнослужінні.

Таким чином, таїнства УАПЦ та УПЦ Київського патріархату не дійсні, поскільки священннослужителі цих «церков» не мають благодаті священства. Отже, люди не хрещені, не вінчані, на сповіді їм не прощені гріхи. Ті священнослужителі, які переходять до них з нашої Церкви, позбавляються сану згідно 45 правила Святих Апостолів, яке говорить, що єпископ, священик або диякон, який молиться з відлученими від Церкви, хай буде також відлучений, а якщо буде діяти з ними як служитель церкви, то буде позбавлений сану. Тому ті, хто «прийняв» якісь таїнства в УПЦ КП чи УАПЦ повинні звернутися до канонічної Церкви і отримати ці Таїнства заново, а, крім того, посповідатися, як відлучені від Церкви. 10 правило Святих Апостолів говорить: «Якщо хто з відлученим від Церкви помолиться, хоч би і дома, то такий також стає відлученим».

У наше складне лихоліття Православ’я в Україні переживає період особливих випробувань. Гоніння і розколи руйнують віру, викорінюють любов. «Мерзотність запустіння на святому місці», проречена пророком Даниїлом, пов’язується нашими сучасниками, насамперед, зі зруйнованими й опоганеними храмами нашої землі. Але є й інше тлумачення святими отцями цих пророчих слів: «мерзотність запустіння» у святому місці — це єпископські кафедри, зайняті негідними ієрархами, лжеєпископами, лжепатріархами.

Особливо великі зусилля в боротьбі з Православ’ям в Україні веде УПЦ КП і її глава чернець Філарет (Денисенко). Позбавлений усіх ступенів священства за гріхи проти Бога і Святої Церкви, Філарет, не покорившись суду церковному, відпав від Православної Церкви і організував релігійне угрупування, так званий Київський патріархат, що, хоча й іменує себе православним, проте до Православ’я, насправді, ніякого відношення не має. Це можуть підтвердити події 1992 року, коли ні один із діючих монастирів, а також Києво-Печерська і Почаївська Лаври не пішли за клятвопорушником. Адже ми знаємо, що монастирі завжди були охоронцями Істини, канонів і традицій.

Філаретівці — поза Православ’ям, поза Церквою. Подібне розкольницьке угрупування було створене в післяреволюційні роки Василем Липківським, котрого автокефалісти називають «митрополитом». Проте в «хіротонії» Липківського не брав участі жодний єпископ, що є не тільки порушенням, а прямим нехтуванням апостольських правил і церковних канонів. Перше Апостольське правило говорить «Єпископа поставляють два або три єпископи». Але цю важливу настанову святих Апостолів розкольники знехтували. Апостольська спадкоємність благодаті Святого Духа в самосвятській «висвяті» Василя Липківського припинилася.

Подібне ми маємо і зараз. Так званий «Київський патріархат» очолює простий чернець, позбавлений священного сану.

Колишній митрополит Філарет порушив 34 Правило святих Апостолів, в якому сказано: «Перший (єпископ) нічого щоб не творив без згоди всіх, бо тільки згода буде одностайністю». Філарет порушив це правило і самочинно, без згоди архієреїв, кліру, чернецтва і мирян організував нове релігійне угрупування — УПЦ КП, покинувши Православну Церкву. Крім того, Філарет порушив це правило ще й тим, що перервав спілкування з першим єпископом Церкви, яким являється Патріарх Олексій II. Предстоятель Церкви, як відомо, підпорядковується Архієрейському Собору. А такий відбувся в 1991 році в Харкові, на якому Філарет, що вчинив клятвопорушення та інші гріхи, був усунутий з посади.

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви позбавив його всіх ступенів священства за злочини проти Бога, віри і Православ’я. Філарет був висвячений в дияконський, пресвітерський і архієрейський сан єпископами Московської Патріархії, а також, будучи до 1992 року Предстоятелем Української Православної Церкви, він у той же час був членом Священного Синоду Руської Православної Церкви. Церква на цілком законних основах, відповідно до Апостольських правил і правил Вселенських Соборів, позбавила Філарета священства за вчинення тяжких і смертних гріхів. Позбавлення Філарета сану було визнано всіма канонічними Православними Церквами світу.

4Святитель Іоан Златоуст будь-яке відокремлення від Церкви вважає позбавленням благодаті Духа Святого. Св. Кіпріян Карфагенський говорив: «Усе, що тільки відокремилося від життєдайного джерела, не може з утратою спасительної сутності жити і дихати особливим життям». Ось чому створена позбавленим сану Філаретом УПЦ — КП, не визнається за Православну Церкву всім світовим Православ’ям. Ось чому Православні Помісні Церкви всього світу не допускають до спільних богослужінь з лжеєпископами і лжесвящениками Київського патріархату, і співслужать з ієрархами і священиками канонічної Української Православної Церкви, Предстоятелем якої є Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).

Позицію Руської Православної Церкви підтримують Олександрійська, Антиохійська, Єрусалимська, Грузинська, Сербська, Болгарська та інші Помісні Церкви, які молитовне і євхаристично спілкуються з Українською Православною Церквою, яка є невід’ємною частиною Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.

Розкольники для виправдання своїх антицерковних стремлінь згадують деякі історичні факти, які подають однобоке, не завжди правильно коментуючи.

Так, вони говорять про нібито неканонічне проголошення автокефалії самою Руською Церквою в XV столітті. Дійсно, Руська Церква, що знаходилася спочатку в юрисдикції Константинопольського патріархату, у 1448 році стала фактично автокефальною (тобто самостійною, самокерованою). Єпископи, незалежно від Константинополя, митрополитом обрали св. Іона. Причиною цього був відступ від Православ’я Константинопольського патріарха, прийняття ним в 1439 році унії з Римом. Церковні правила, як відомо, велять перервати церковне спілкування з єретиками. Коли Константинопольський патріарший престол знову стали займати православні патріархи, то, хоч формально спочатку і не було підтверджене право самостійності Руської Церкви, проте патріархи не протестували проти цього і не переривали євхаристичного спілкування з Руською Православною Церквою.

Автокефалісти говорять про нібито насильницьке приєднання незалежної Київської митрополії до Московського Патріархату. З цього приводу потрібно сказати, що Київська митрополія ніколи не була автокефальною. Після поділу Руської Церкви на дві митрополії — Московську і Київську (знову ж таки по причині унії з Римом) — остання в XVII столітті була екзархатом Константинопольського Патріархату. Возз’єднання Київської митрополії з Руською Православною Церквою відбулося за благословенням двох Патріархів — Константинопольського і Єрусалимського. Чому розкольники не згадують про тяжіння до об’єднання митрополита Київського Іова Борецького, що надіслав у Москву свого посла з проханням до царя, щоб він прийняв Малоросію під своє крило; митрополита Ісаії Купинського, що звертався до московського царя і Патріарха за підтримкою; митрополита Петра Могили, що радив керманичам козацької раті шукати спасіння в спілці з єдинокровною і єдиновірною Московською державою? Ще до возз’єднання кияни визнавали Московського Патріарха Никона своїм патріархом. У травні 1654 року, відправляючи від себе посольство в Москву до царя, вони писали і Патріарху Никону, називаючи його Святішим Патріархом не тільки Великої, але і Малої Русі. Гетьман Хмельницький з усім козацьким військом називали Московського Патріарха Никона своїм великим святителем, своїм верховним пастирем. Трохи пізніше відомий український ієрарх XVII століття — архієпископ Чернігівський Лазар Баранович — пише московському царю: «прийміть прохання моє: і буду з усією єпархією моєю прямо під благословенням Патріарха Московського, нарівні з іншими великоруськими архієреями, і нехай спадкоємці мої поставляються в Москві, а не в Києві».

Обдурюючи простий народ, автокефалісти іноді говорять, що автокефалія Української Церкви була затверджена в 1924 році, коли єпископи Волині, знаходячись під політичною владою Польщі, одержали автокефалію від Константинопольського Патріарха. Але це невірно — Константинопольський Патріарх, як відомо, ніколи не підтверджував автокефалію Української Церкви, та й по церковних канонах не має права цього робити. У православному світі Всесвітній (Константинопольський) Патріарх є першим серед рівних йому предстоятелів інших Помісних Церков, тобто він має тільки першість у шані, але аж ніяк не першість у владі. Тому він не має законного права оголосити автокефальною якусь частину іншої Помісної Церкви. Навіть, якби і зробив це, то таке діяння по канонах Церкви було б недійсним і незаконним. Так, у 1924 році Константинополь проголосив автокефалію Польської Церкви, що входила в юрисдикцію Московського Патріархату. Ця автокефалія не була визнана канонічною навіть самою Польською Церквою, про що свідчить звернення православних єпископів Польщі до Руської Церкви: «Польська Автономна Церква визнає неканонічною і недійсною автокефалію Польської Церкви, проголошену Томосом Константинопольського Патріарха Григорія VII від 13.11.1924 р., і просить благословення в Матері Руської Церкви на канонічну автокефалію».

Великі зусилля сьогодні направляються на створення канонічної автокефальної Церкви в Україні зарахунок відокремлення від Руської Православної Церкви і штучного об’єднання з безблагодатними УПЦ КП і УАПЦ, а згодом і з греко-католиками. Дехто думає, що автокефалія врятує Православ’я в Україні. Але це самообман. Гоніння на Церкву ще більше посиляться. Наступною вимогою буде підпорядкування Риму.

01Ми живемо напередодні антихриста, коли багато хто ухилилися від істини. Для того, щоб «спокусити, по можливості, і обраних» (Мф.24. 24), ведеться воістину нелюдське гоніння на Церкву Христову, Святе Православ’я. Остережне слово Христа про «лжепророків в овечих шкірах», що «усередині суть вовки хижі» (Мф.7, 15), особливо зрозумілі нам, які впізнають вчителів розколу, що розбещують наш народ своїм душепогибельним розколом.

Не автокефалія дасть мир Україні, а загальне покаяння нашого народу в благодатній і істинній Церкві. Пам’ятаєте, що поза Церквою — не існує християнства, немає Христа, немає благодаті, немає істини, немає спасіння — і все це є тільки в Єдиній Православній Церкві. Св. Кіпріян Карфагенський говорив: «Розкольник не оберігає ні єдності Церкви, ні братерської любові, діє проти любові Христової».

«Як упав ти з неба, денниця, син зорі!.. А говорив у серці своєму: «зійду на небо, вище зірок Божих піднесу престол мій, і сяду на горі в сонмі богів… Зійду на висоти небесні, буду подібний до Всевишнього» (Іс.14, 12-14). Падіння Філарета деякі порівнюють з падінням денниці, що став сатаною. Філарет, що претендував на Московський Патріарший престол і не отримав його, повстав і воспротивився Духу Святому, що діє в Церкві Божій. Внаслідок своєї гордині, не маючи «миру в кістках своїх від гріхів своїх» (Пс.37, 4), Філарет впав, і подібно до падшого ангела, веде нині боротьбу з Церквою, прагнучи знищити істинне Православ’я.

Кожна «служба», що чиниться нині Філаретом, — це накликання гніву Божого на нашу багатостраждальну Батьківщину. Кожне «таїнство», кощунно зроблене ним або його лжеєпископами і лжесвящениками, недійсне і неспасительне, тому що відводить людину ще далі від Бога, веде до вічної загибелі. Клір Філарета складається з двоєженців і позбавлених сану людей, що загубили страх Божий і мають спалену совість.

Сьогодні Філарет звертається до людей через засоби масової інформації, розсилає всюди свої відозви і звернення, намагаючись вкрадливими словами спокусити багатьох, повести від Христа.

Тому, будьте обережні! Не піддавайтеся закликам розстриги Філарета, бо може здатися «м’якшою від єлею мова його, але наслідки від неї гіркі, як полин, гострі, як меч обоюдогострий, ноги його нисходять до смерті, стопи його досягають преісподні» (Притч. 5, 3-5).

Пам’ятайте, що Філаретівська секта УПЦ КП — це антицерква, це антихристиянство!

Ті, хто сьогодні ще знаходиться в розколі, відокремлені від Церкви, можуть через покаяння повернутися в лоно спасительної Церкви. Чада канонічної Української Православної Церкви не ворогують, вони чекають повернення наших братів, що опинилися в розколі. «Уста наші відчинені до вас… серце наше розширене… Умістіть нас… ви в серцях наших, так щоб разом і вмерти, і жити» (2 Кор.6, 11; 2 Кор.7, 2-3). Не тільки двері наших храмів, але і серця, наші відкриті для всіх, хто приходить до істинного Православ’я, що шукають вічного спасіння і життя в Бозі в канонічній і благодатній Церкві Христовій, що щодня молить Всеблагого Бога:

«Соедини их во Святой Твоей Соборной и Апостольской Церкви, да и тии с нами славят пречестное и великолепное имя Твое во веки веков. Аминь».

В нашій Церкві богослужіння відбувається церковнослов’янською мовою. Вона створена богонатхненними рівноапостольними мужами Кирилом і Мефодієм на Кирилл и Мефодийоснові слов’янських мов: споріднених сербській, болгарській, староруській. Церковно-слов’янська мова ніколи не була мовою розмовною, повсякденною, вона буквально створена по Божому задуму святими Кирилом і Мефодієм як мова богослужіння, як мова молитовного спілкування з Богом. А це є дуже важливим: подібно до того, як священик відправляє Божественну Літургію в особливих ризах, в особливій обстановці. Ці ризи не буденні, не мирські, а після Служби Божої він зобов’язаний зняти їх, коли виходить на вулицю. Багато словосполучень неможливо дослівно навіть перекласти на сучасну мову.

На жаль, дехто виступає саме за переклад богослужінь на українську (чи російську) мову. Уявіть, що священик здійснює Літургію у костюмі, як сектантський пресвітер. Саме до відвернення українського народу від православної віри і приведе цей переклад, до втрати духовного зв’язку між поколіннями, до розриву з історичним минулим. Вже є проект перекладу української письменності на латинський алфавіт. А за цим стоїть явне ополячення нашого народу і переведення його у католицьку віру. Господь Іісус Христос сказав, що вірний в малому — вірний і в великому, а не вірний у малому — не вірний і у великому. Тому не дивно, що після переходу на українську мову УАПЦ і УПЦ КП служать разом з греко-католиками, нехтуючи святими церковними канонами, а нас винуватять в тому, що ми зрадили свій народ. Якраз ми і бережемо те, що було дорогим для наших предків, за що вони були готові покласти життя — це, в першу чергу, Православна віра у всій її чистоті. Ми не зрадили вірі святих рівноапостольних княгині Ольги і князя Володимира, преподобних Антонія, Феодосія і всіх преподобних Києво-Печерських, Іова Почаївського, ми не проміняли цю віру на тимчасове благополуччя.

Іісус Христос сказав, що по тому будуть пізнавати нас, що ми Його учні, якщо будемо мати любов між собою. То чи від Бога ті «вчителі», які називають себе «православними», а чинять ворожнечу за національним признаком? «Немає ні скіфа, ні елліна, ні іудея, а нова тварь у Христі Іісусі» (Гал.6, 15). Розділення може бути тільки по відношенню до Церкви: член Церкви (православний), розкольник (УАПЦ, УПЦ КП), єретик (католик, протестант, сектант) та язичник. Церковнослов’янська мова, на якій моляться православні українці, росіяни, білоруси, серби, болгари, поляки — веде до зростання любові між цими єдиновірними, єдинокровними народами, а переклад богослужінь на національні мови, навпаки, до віддалення між ними. Останнє на руку тільки ворогам Православ’я. Саме їм, або людям, байдужим до Церкви, богослужінь, потрібний переклад церковнослов’янської мови. А ті, кому потрібні Православна Церква та її богослужіння, не бажають перекладу.

Сучасна віруюча людина має освіту, принаймні, середню, їй нічого не варто 2-3 тижні позайматися церковно-слов’янською мовою — і вона буде розуміти в загальних рисах все, що діється під час Служби Божої. Якщо наші співвітчизники, виїжджаючи на заробітки за кордон, здатні вивчити англійську, французьку, німецьку, італійську мови, то невже не можуть вивчити слов’янську? Отже, це лукава відмовка, що, мовляв, люди приходять до церкви і нічого не розуміють.

Наскільки дорогою була для нашого народу церковнослов’янська мова ще на початку нашого століття, свідчать самі «самосвяти». Так, «митрополит» Василь Липківський згадує про побожного поважного віку священика, котрий приєднався до УАПЦ, але просив дозволу служити на слов’янській мові. Йому відмовили і він відійшов від УАПЦ. На Зелені свята, з болем у серці, «митрополит» змушений був ствердити, що більшість, навіть священики — щирі українці, тримаються церковнослов’янської мови. А бабка на десяте село йде, щоб відправити панахиду чи молебень слов’янською мовою. «Ми хочемо молитися слов’янською мовою, як наші батьки і діди», — говорили люди («Історія УПЦ», ст. 26). Як заповідував нам наш сучасник і земляк прп. Лаврентій Черніговський: «Держіться церковно-слов’янської мови, як святого Євангелія».

Тому ми повинні берегти церковнослов’янську мову, мову молитовного спілкування наших дідів і прадідів з Богом і Небожителями, як духовний і культурний скарб нашого народу.

Тож давайте, дорогі співвітчизники, зробимо для себе правильні висновки, від яких залежить наше вічне спасіння. Амінь.

Православный Почаевский листок

 Источник: http://www.pochaev.org.ua/?pid=1327

Почаев 2

Свято-Успенская Почаевская Лавра